События на Украине., Выкладываем сюда все новости и события по интересующей нас тематике. Опции Поделиться

[Ochrim]

Дабы дурь каждого всем была видна...

Далее запись беседы одного из посетителей славноизвестной выставки в библиотеке им. Крупской с т. н. экскурсоводом.

- Кто инициировал эту выставку в Донецке?
Молодой человек, промямливший свою фамилию так, что я не могу ее воспроизвести с диктофонной записи, ответил:
- Це громадська ініциатива Донеччини по відновленню історичної пам’яті.
- Громадська иніціатива, понятие безответственное, а конкретнее, какое общество?
- Сукупність молодіжних організацій.
- Например?
- Наприклад, донецька обласна молодіжна організація «Поступ» и т. ін.
- Вы состоите в этой организации?
- В принципі, так.
- Вы понимали, что в Донецке однозначной реакции на эту выставку не будет, и это еще один повод столкнуть лбами Запад и Восток Украины?
- Розумієте, ми не намагаємося зіштовкнути лобами населення. Ми просто намагаємось поширити, особливо серед молоді, інформацію про історію, про діяльність УПА. Щоб вони не жили тими радянськими міфами, що створювали у 60 роки. Щоб вони на власні очи побачили власну історію и робили свої певні висновки саме для себе.
- А вам не кажется, что с разрушением СССР возникло еще больше мифов уже пострадянських?
- Наприклад?
- Например, о новых «героях» Украины. В советские времена не было такого противостояния Запада и Востока Украины, а теперь почти 20 лет решаем, кто правее? Одни хотят на Запад, другие на Восток?
- Не все в Радянському Союзі було добре, тіж голодомори, репресії, насільницька колективізація.
- Но 20 съезд КПСС все эти действия признал неверными. И люди, пострадавшие несправедливо были реабилитированы.
- Почалась певна реабілітація людей, але те було частково.
- Скажите, а почему на выставке нет материалов с кем, все-таки, воевали ваши «герои». Они здесь все такие благодушные, в кругу друзей, родных. А где те, кого они уничтожали, с кем сражались, где эти кадры? Один стенд у вас посвящен их вылазкам за кордон. Вы считаете они туда ходили пирожки раздавать и выступали там с пламенными речами за незалэжну Украину?
- Коли я проводив екскурсії, я постіїно наголошував на тому, що метою цих походів було не пограбування і вбивство місцевого населення, бо навіщо ходити так далєко, в принципі, якщо так посудити. А поформування єдиного антикомуністичного фронту, поєднання зусиль українців і народов тії ж Прибалтики, чи народу Румунії в спільній боротьбі проти радянської влади. Вони намагалися пропагандувати, щоб населення не просто сиділо мовчки и дивилось на ті репресії, щоб вони також продовжували свою боротьбу. Тобто вони розумілі, що боротьба буде продовжуватись не тільки в Україні, а і у країнах Варшавського договору.
- А что вы скажете по поводу Волыни, это тоже их добрые поступки? Уничтожая поляков, они боролись за освобождение Волыни от поляков?
- То дуже таке дискусійне питання 43-го. Перша боєві дії роспочала Армія Крайова, це історично доведений факт, що вона намагаючісь використати боєві дії між Німеччіною та Радянським Союзом, послаблення контролю у Варшаві і тилах, вона намагалася саме встановити контроль підвладних їй сил від самої Варшави до території Галичини, яку тоб-то вони вважали своєю історичною територією. Армія Крайова намагалася відтворити Речь Посполіту. Тоді виникають конфлікти між самими жителями на етнічній основі. Зрозуміло, УПА завдала удару у відповідь. Це війна. Тому прийнята постанова між президентами Польщі і України, що це був такий обоюдний..., ну, обоюдна різанина, яку треба розуміти просто історічніми умовами до якої вони призвели. Обидва народа, в принципі винні, и обидва народа постраждали так само.
- Вам не кажется, что во всех постсоветских событиях участвует какая-то третья сила, которая очень грамотно играет на национальных чувствах в свою пользу? Например, немного затихли страсти в Сербии, дают Косово независимость, и снова разгорается огонь и в Сербии, и в соседней Боснии. А Украина по своему этносоставу очень похожа на ту же Югославию, которую уже разодрали на куски.
- Ну дивіться, ми ж нічого насильницкого такого не пропагуємо. Ми просто бажаємо, щоб люди, яким це цікаво, самі прийшли и подивилися. Виставка така інформативна, шоб люди знали свою історію и все.
- А кто собирал эти материалы, кто финансировал это мероприятие?
- Всі матеріали готувалися тим же Центром Визволювальної боротьби.
- То есть, вот этими панами, которые на фото и которые хотят теперь сделать себя героями?
- Ну, наскільки я знаю - підрозділами Мінистерства освіти и культури. Тобто це - державна політика.
- Получается, что это - державная политика?
- Ні, але держава просто хоче, щоб народ знав свою історію, традиціі, культуру и т.д. Зрозуміло, в будь-якій країні це вітається. Щоб просто хочаб разбіралися в своїй історіі, знали певних людей, які були до неї причетні. Не дарма ж кажуть, людина, яка не знае своеї історії, не мае майбутнього.
- Вам не кажется, что каждый человек знает свою историю, потому что он, как минимум, знает историю своего дедушки, своей бабушки. Некоторые, более любопытные, историю прабабушки прадедушки знают, мамы, папы. Вот это нормально и это ход истории, который идет. А то, что преподносят нам определенные силы в определенные, чаще критические моменты, работает на разрушение общества?
- У вашому уявленні історія - це саме тільки лінія ваших родичів. Потрібно знати, в яких вони умовах проживали. Більш глибоко потрібно дивитись на цю історію. Життя того ж дідуся потрібно споставляти с тими умовами, в яких вони жили.
- Правильно, человек разумный, он и сопоставляет и делает выводы, но со слов своих родичей. На ваш взгляд, почему провалилась эта их «боротьба», почему они были уничтожены?
- Ну розумієте, воювати з арміею супротивника.
- Они же за Украину воевали, они в украинском народе были, почему этот народ их не поддержал?
- Давайте все ж таки поглянемо на історичні факти. Народ їх підтримував. Чому було із території Західної України вислано в період з 44-го по 52 рік 205 тисяч чоловік?
- Так со всех территорий, которые были под оккупацией, в это время высылали на Колыму предателей и полицаев.
- Хто саме висилався, якщо брати Росію? В Магадан висилали з країн Прибалтіки, тих які потрапили в полон, дисидентів і тих самих уголовників.
- Вы считаете, как пришли на Украину русские с винтовками, установили свою власть, так 80 лет на винтовках эта власть и держалась, или все же сам народ эту власть принял и эту власть отстоял с оружием в руках в Великую Отечественную?
- Більше ця влада була встановлена саме з допомогою зброї. Якщо людей вбивають та висилають...
- Вы считаете, что 80 лет мы жили под винтовками и только и делали, что страшно боялись за свою жизнь и свободу?
- Ну, більше так і було, постійно репресії були. Намагались боротись, якщо в культурній сфері брати тіж шестідесятникі, тіж дисиденти - їх відразу відправляли в тюрму. Тобто будь хто, хто намагався навіть вірші писати українською, той же Василь Стус и т. д. Все, відразу в тюрму, бо він думае не так, як потрібно.
- А вы знаете, сколько раз и какими тиражами «Кобзаря» издавали в то время, когда Украина, как вы считаете, стонала под «русской оккупацией» и сколько тогда печаталось литературы на вашей ридной мове? И сколько украинской литературы печатается сейчас, во времена борьбы за украинскую свидомисть?
- «Кобзаря» видавали саме тому, що він не мав ніякого відношення до цього періоду. Зараз «Кобзаря» видають також само.
- Сколько раз издали за последние 18 лет?
- Ну, скількі разів я не знаю...
- Я вам скажу: ни одного массового издания за бюджетный кошт.
- У держави на це немає грошей.
- Почему у державы находятся гроши устраивать провокационные выставки? Сколько стоит это ваше мероприятие? Ведь эти стенды надо было сделать? Напечатать все эти плакаты? Примерно?
- Ну, це не держава. Бо самі стенди взято с Експодонбасу, гроші ніякі не витрачалися. Виставка пріїхала до нас з Києва.
- Вам не кажется, что историю просто эксплуатируют, для того чтобы решать какие-то свои политические интересы. Кому-то это выгодно?
- На мой погляд... Ні. Навпаки, зараз можно сказати, що історія може сгуртувати саме українське суспільство.

Вот такой разговор состоялся у журналиста газеты "Прогрессивный Донбасс" с т. н. экскурсоводом" выставки, посвященной "непокоренным" воякам ОУН-УПА. Выводы делайте сами...

[Правдоискатель]

СОВЕТСКАЯ «РУСИФИКАЦИЯ» УКРАИНЫ...

На днях на сайте СБУ в рубрике зондеркоманды «Робоча група істориків» появилась публикация главного сбушного нахтигаля Вьятовича «Кому і навіщо потрібен "перегляд" історії». В ней «пан» откровенно пишет о целях и задачах, поставленных перед его спецгруппой и о грандиозных планах по «перекройке» национального сознания граждан Украины.

Он так и пишет: «Однією з найгарячіших тем в українському інформаційному просторі протягом останніх двох років є тема «перегляду» історії… Адже історія народу чи не найкраще відображає його ментальність, пориви, бачення себе в навколишньому світі, без врахування чого неможливо планувати важливі кроки, які впливатимуть на його майбутнє».

«…опертя процесу ухвалення та прийняття державних рішень на історію є не лише можливим, а й необхідним. Тому не слід автоматично негативно сприймати все, що пов’язане з політикою історичної, а краще сказати — бо ж перша надто широка, — політикою національної пам’яті.

Потреба такої політики в українських реаліях — особливо гостра. Адже тут досі активною залишається «історична пам’ять» (беру визначення в лапки, оскільки лише умовно можна говорити про історичність цього явища і його схожість на пам’ять), сформована радянською історіографією для обслуговування тоталітарного режиму… Небажання зачіпати радянську «історичну пам’ять» у незалежній Україні можна пояснити кількома важливими моментами.

Насамперед не було достатньої кількості людей, зацікавлених у переоцінці минулого… бажання по-новому подивитися на українське минуле, відкрити його невідомі чи спотворені сторінки залишилося в дуже невеликої кількості людей. Це насамперед ті, хто постраждав від радянської влади, хто через особисті переживання не міг прийняти радянської моделі історичної пам’яті, ніколи її не приймав і, отримавши можливість бодай говорити вголос про свій досвід, кинувся виконувати просвітницьку місію. Саме такі люди стали головними дослідниками так званих білих плям історії…»

Здесь могу добавить, что согласно официальным данным архивов ФСБ, помимо амнистированных вследствие покаяния или вернувшихся к нормальной жизни после пребывания в лагере членов банд УПА, таких с 1961 года по 1989 год было около 1000 человек. Т.е. именно ради этой тысячи (добавить сюда их родственников) и затеяна эта «историческая прачечная». Если, конечно, не касаться геополитической составляющей.

Не прошло и нескольких дней после появления сбушного идеологического «темника», как вчера в вечерней программе ТСН прошел сюжет о том, что «70 років тому радянська влада закрила українські школи». Я раньше наивно считала, что существуют три вида лжи: ложь, чудовищная ложь и статистика. Оказалось, все они меркнут перед ложью, распространяемой с подачи президента Украины под чутким руководством СБУ, которое, видимо, только в переписывании заново видит основную задачу защиты безопасности Украины.

Диктор бодро выстреливала в эфир: «створювали "єдиний радянський народ" - без національної пам'яті, із єдиною історією, єдиним майбутнім, і із єдиною мовою – російською… Після підйому української школи в 20-х роках, вже у 30-х вона пішла на спад. Політика русифікації, і не тільки в Україні, була добре спланована».

Что ж, я как раз являюсь незаангажированным свидетелем политики «советской русификации украинского народа». Мне с детства об этом прожужжали уши многие представители так называемой творческой интеллигенции. Поэтому ретроспективно могу сравнить, как было во время колониальной зависимости от России, и как стало теперь, в «часи незалежності».

Киев, действительно, еще с дореволюционных времен был в большинстве русскоязычным городом. Особенно до Бабьего Яра. Так что сегодняшние радетели «чистоты крови» должны быть, впрочем, как и на западной Украине, благодарны гитлеровцам и их пособникам из ОУН за смену процентного национального состава киевлян. Об украиноязычном населении Киева до революции можно судить по фильму «За двумя зайцами». После Октябрьской революции ситуация не слишком изменилась, разве что добавилась, взращенная благодаря титаническим усилия ВКП (б) украинская творческая интеллигенция.


К примеру, в школе, где я училась, было 125 человек. Ни один бюджет не выдержит содержания штата учителей для таких маленьких школ. Но хотя в рядом находящихся русских школах училось по тысяче человек в три смены, было принято политическое решение школу сохранить. Ведь это скандал! Закрыть украинскую школу, да еще в центре города. Ее просто соединили с другой – русской, дали номер нашей и все последующие наборы принудительно учились уже по-украински.

Теперь немного про «занепад» украинского языка в информационной сфере. В 70-е – 80- е в год выходило примерно 9 тыс. наименований книг общим тиражом около 190 млн. Из них 100 млн. – на украинском, 90 – на русском. Сегодняшним пЫсьменнЫкам и не снились тиражи по 65 тыс. экземпляров, а такие как Драч, Павлычко, Загребельный, Олесь Гончар и другая писательская номенклатура имели тиражи гораздо выше.

«Двадцать лет запрещенный», как сегодня лживо пишут, роман Гончара «Собор», вышел в год издания аж три раза – сначала в мягкой обложке в серии «Романи та повісті», потом два раза – в твердой обложке. Это не говоря о всесоюзном бенефисе этого романа.

Все республиканские и областные телеканалы были на украинском языке. «Промінь» и другие радиоканалы, думаю, помнят многие. На украинском выходило большинство республиканских, областных и районных газет Украины. Выходила куча ярких, интересных журналов: «Дніпро», «Всесвіт», «Київ», «Вітчизна», «Прапор», «Наука та релігія», «Україна», «Перець».

Вообще, для русскоязічніх авторов на Украине віходил только один толстій журнал – «Радуга». Для детей, в отличие от сегодняшего «нЭзалежного бутя» выходили на украинском языке десятки газет и журналов. Стоимостью от 1 копейки за газету «Зірка» до 20-30 копеек за журнал.

Среди них для детей и молодежи: уже названная «Зірка», «Барвінок», «Малятко», «Піонер», «Зміна», «Піонерія», «Знання та праця», «Ранок», «Наука і техніка» и многие другие. Я не упоминаю специализированные типа журнала «Археологія України», областные или ведомственные.

На проспекте Победы находился огромный издательский комбинат «Радянська Украiна», в его помещении – кроме редакций десятков газет и журналов – логика ведь подсказывает, что если на украинском выходила газета «Говорить і показує Україна», то и передачи были на украинском. В здании комбината также находилось огромное, с корреспондентской сеткой по всему миру украиноязычное Радиотелеграфное агенство Украины (РАТАУ). Теперь это малоконкурентное агенство Укрінформ.

Назовем теперь некоторые издательства, которые миллионными тиражами выпускали на украинском зыке классику мировой литературы, а также украинских и советских авторов. Издательство детской литературы «Веселка» (раньше «Дитвидав»), издательства для молодежи «Молодь» и «Дніпро». «Радянський письменник», «Укрполітвидав», «Каменяр», «Музична Україна» выпускала ноты, песни, а также литературу этнографических экспедиций по украинской глубинке.

«Радянська школа» и «Вища школа» - учебники для средней и высшей школы, а также многочисленную техническую и другую литературу. Издательство «Мистецство» - альбомы живописи и литературу по искусству. «Академкнига», «Наукова думка» - научную литературу. Практически в каждой области существовали областные издательства, к примеру, издательство "Крим", которое выпускало прекрасные книги на украинском языке.

Приведу примеры названий нескольких книжных серий, которые на протяжении многих лет выпускались для бесправных безъязыких и бессловесных украинских «рабов Москвы».

В серии «Вершини світової лірики» выходила в переводах лучших украинских переводчиков лучшая зарубежная поэзия. «Вершини світового письменства» говорят сами за себя.

В серии «Шкільна бібліотека» массовыми тиражами выходила украинская и зарубежная классика на украинском языке. Точно так же, как и в серии «Бібліотека художніх творів для підлітків та юнацтва «Джерело». В серии «Бібліотека поета» выходила классика украинской поэзии. Название серии «Життя славетних» говорит само за себя. Так же, как и серии "Давньоруські та українські літописи".

Я назвала далеко не все. Но это и есть итоги «советской русификации Украины».

"Пан" Вьятович заключает в своем "темнике", что "Основою національної пам’яті українців як народу, котрий протягом сотень років перебував у стані чужоземного поневолення й був об’єктом щонайбрутальніших знущань та геноцидних дій, є його боротьба за утвердження найважливішого національного ідеалу: здобуття політичної, культурної та економічної незалежності".

Вот теперь от всего этого мы и имеем сегодня "незалЄжность". От культуры, национального достояния, от приобщения к сокровищам мировой культуры.

Источник - zgadaemo.com.ua
http://komitet.net.ua/article/10691/